«Сніг. Біль. Світ»
І. Сніг
*
папірцям і коробкам
доземні поклони
а Воно все не йде
от не йде собі й край
і втинання голів
і хода безголова
а Воно все не йде
от не йде хоч ти плач
викидання сердець –
жерти жертвоньки, жерти –
а Воно все не йде
все не йде хоч умри
а вони все чекають
забувши про очі
а Вона вже гряде
зроду-віку гряде
*
А спрагле життя
іде по Воду
і хода та змиває водою
чи брудом
і спливає тому
водою
йдучи
по Воду
Життя
Алегоричне
Коли відпломеніло,
Та зникли голуби,
Приплив у слові білім,
Очиська ж – голубі…
Ясна до нього вийшла
Під вербами навстріч.
Цвіла трояндно Тиша,
І нею смерк горів.
Не бачила, бо мліла,
Бо відгула гроза.
А він їй біле тіло
Зірками пов'язав.
Бриніли чисті сльози
І зір був повен зір.
… А десь ішли морози
По вранішній росі.
- Ще зіроньку, ще линву,
Отак, отак – і рай…
- Я, любчику, щаслива!
- Кохана, помирай!..
* * *
Вже – кришталем. Узявся кришталем
Мій тихий сад. Собою заяскрився.
Затамувала чорне біла тиша.
Не здіймуться. Не здіймуться вітри.
Над Сурмами сумів іскриться синь.
У жменях деревa. Високі жмені.
Я білістю плекав оту високість
І болісно від сині відділивсь.
Сокирою б утяти деревa.
Себе утяти. А не скресне небо.
Не кров’ю-бо – сльозою йде весна.
А тут – кришталь і біль. А сліз нема.
*
Очі направду до всього звикають.
-Можна прожити, вимкнувши сонце.
--Можна прожити снами про сонце.
---Тільки не взріти заходу й сходу.
-------Тільки не стати заходом.
------------Світом не стати.
*
А все піщинно
все лише піщинно
у цій пустелі віку
ніхто не зна вітрів
а тільки пекло спеки
примарна раю синь
і божевільна мрія –
узріти море
*
Легко дивитись маком
Легко чортополохом
Важко трояндою
ІІ. Біль
*
Для травневої білості
Цілісінький рік
Потрібен бузкові
Не можна
Заквітнути знічев’я
Свіча
Висота ця і тисне, і тне, і штовхає повітря.
Воронням зацвіте і знічев’я слізьми заквітча.
Аж допоки вгорі не поб’ються порожні макітри,
І до серця мені не впаде блискавично свіча.
Та розквітне блакить навіть після останнього бою.
Стихне шум шумовинь, і загаситься мливо свічад.
Голубам же розкрилювать прірву одвік голубою.
Тож запалює тишу, запалює тишу свіча.
І до крику ця муза премудра ясного надболю
Зачитає мене по прозрілих високих очах.
І поволі згораючи вслід, я поволі – на волі.
А тоді вже свічу нагорі здоганяє свіча…
*
Сіється дощ, сіються тіні –
чорні пташата, і всі – додолу.
Квіти розiп’ято. Цвяхи дощів.
Поле розiп’ято. Цвяхи дощів.
Болю – доволі.
Важко в сльоту. Важко завжди.
Тільки в сльоту іще важче – піти
там, де – по всьому.
А тіні – невпинні.
Зажди,
мій батьку,
мій серпню!
Я знаю: ці болі – нестерпні
і тіні – невпинні.
Та досі квітує герань,
розiп’ята квітне герань,
хоча б і по смерті.
І крапля червона од неї – в мені.
І тіні таки не суцільні.
І ти – назавжди червоно у них,
мій батьку,
мій серпню!
Летять ластівки!
Мій батьку,
мій серпню...
*
стихли погрози апокаліпсису –
і від плачу просвітліло погроззя
першим кривавим квітом півоній
прощено землю.
*
І прийде вечір місячних сонат
дитячим болем самітних ночей
високим страхом світлого надзим’я.
І ти здригнешся ставши світлотінню
на сірих мурах і перетечеш
легкою цівкою у гирло річки
якій межею стало джерело
І не пребуде більше задзеркаль
проступить сіль нестерпним шумовинням
і чорнотою дна пообростає.
Тут мінячись не старіє земля
промінячись темнoта не минає
весільне не загоїться цвітіння
як Океанно не стече ріка.
І з ночі згірклих місячних сонат
ти видибаєш нетривким промінням
від Саду до останньої Сурми.
*
веслує Вечір на вищім плесі
і білі – скрізь!
веслує тиша на плесі серця
і сліз і сліз!
згубилась клітка згубились ниті
згубилась мла
і Вічне Древо в мені зростила
ясна сльоза
зазолотіла вечірня тиша –
і спів росте
зазолотіли глибокі сльози –
і вже – Плоди
Плоди найперші ще й молодильні
їм намовлять
на Вічнім Древі – не чистим словом
а – Немовлям
*
просто в Саду Вечоровім
сплеск голосів даленіє
просто і світло і темно
у водограї по вітрі
знову цурпалочки Сонця
просто і лячно і щасно
і на листочку на кожнім
по Янголяті крильцем
------------тріпоче
просто і смертно і вічно
дихання лагідне всюди
просто Її колискова
просто нічого
просто усе
у Вечоровім Саду
Карпатська балада
За тією горою скінчиться шлях,
Де на кожній смереці кров,
Та мертвотні сніги впадуть наче тля,
Западеться на тишу крок.
Не Орфеєм зійдеш ти у гору ту,
Евридиці й Голгофі чужий,
Споночіє зимно на пустоту,
Сповеніє час на межі.
За тією горою скінчиться світ –
Лиш од зір війне красотінь.
Проклянеш і раз, і тричі цей вік
І сирцеву вселенську тлінь.
Проклянеш і впадеш на мертвотну біль,
Там, де Інші йшли та зійшли,
Припалеш сердечно на гострий біль
До засніженої землі.
Припадеш любовно, що й немовля, -
Аж озерняться небеса,
І розкущиться обрій, війне здаля
Височезний Троянди сад.
За тією горою зорить гора.
Струменіє ранковий дзвін.
Видибає час і шумує грань,
І дитинно сміється Він.
Назаряюсь любові перших очей
Першим променем з-поміж віт…
І посніжно тиша мені рече:
«Із блакиті постане світ».
ІІІ. Світ
*
мороз дарма Крижини запуска
тече Ріка
Крижини ріжуть воду на шматки
на гребенях Ріки
глибінь ясна ж
(як є глибінь)
Крижини відпливуть віддалеки
і плин легкий
а Сонце аж до серця пропіка
тече Ріка
Прощальне
Прощання червня – ластів'ячим скриком –
На сиві пасма стомлених садів.
І вже – не боляче, не зле й не гірко
Ступати у його ясні сліди.
Ще сонце німбом на очах коханих,
Та щось із нас іде у просторінь,
І в світлі тоне і у тінях тане
І нами й червнем стане на зорі.
Синіє тиша краю дорогого.
Прозорішають смуток і слова –
Горить по нас жасминова дорога
І тепла пісня в травах визріва…
*
до нашої Білої Хати
збіглись усі поля,
щоб уповні заясніти нараз
і чи то вечір, чи рань –
годі впізнать
тиха глибока пора
срібло полинне на світ ореолить
а над багном сірячини
і над ощиреним лісом
і над висівом круків -
ген -
вогнем -
квітне навзаходи
у вічний прозір
серце Калини,
то й Хата наша
в мальвах Червоних
зориться в нім.
*
У розповні осінньої днини
ізійду я на київський пагорб,
що шипшиниться й сосниться.
Тремко
промину оксамитні
гробниці кленові,
йтиму далі,
до полисків сонця примарних,
щоб не знати повік самоти.
Тільки вітер озвучує тут,
заколисує тіні.
І привільно й правільно мені,
і до млості щасливо,
бо від нас, і на нас, і по нас
запалилася золотом
Квітка.
Забриніло усе,
доєднавшись у світлі до себе.
А тоді звідусіль
позлітались Блакитні птахи
та блакиттю нам зір повернули.
І виспівує все,
дорівнявшись у співі до себе.
Я при всьому.
При всьому усе.
І згубитись не можна.
Пізня весна
Охрестило віконце море,
І несумно нам вечоріть.
Ластовинчате сонце творить
Квіти – крейдою – у дворі.
Поклонилися квітам тіні.
Постиралась воскресла грань.
І в усьому – душі світіння.
І по ранах – пора порань.
